Цікава історія

Походження назви "Україна"

Уривок з книги:

Мова являє собою складний інформаційний аспект феномену України, а саме сиґнальну систему, яка забезпечує взаєморозуміння між її носіями. Отже, мова є основним засобом згуртування етносу, його розвитку і, зрештою, його самоусвідомлення як нації. Разом з тим мова це система слів. А "слово було на початку і слово було Богом". Цей аспект слова, поряд з інформаційним, живе й досі, на жаль, не для кожного. У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово, так і розум, і Боготворця. Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити й іншу, не менш важливу, ніж взаєморозуміння, функцію мови, функцію самопізнання, пізнання світу, пізнання Бога.

У тісній взаємодії з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталітет, національну культуру і духовність нації. В процесі безперервної взаємодії своїх елементів протягом віків мова розвивається, збагачується, видозмінює значення слів, однак її загальна структура зберігає свої особливості.

Почнемо зі слова "Правда". В українській мові цим словом позначаються два поняття - поняття права, закону ("Правда Ярослава", "Руська правда") і поняття істини. Слово це поєднує імена сонячного, чоловічого начала ("Ра") і жіночого, вологого ("Да"). За реставрацією О.П.Знойка воно утворилось з прадавнього словосполучення "пра-в-да", яке означало "дитя неба", тобто божественну істину і водночас - вищий (небесний) закон. М.Я.Марр писав, - двозначність слова "правда" є рудиментом полісемантизму і характеризує українську мову мірою розвитку більш давньою, ніж інші індоєвропейські мови".

Польський мовознавець М.Красуський у своєму дослідженні коренів санскриту та індоєвропейських мов дійшов висновку, що їх основою є українська мова.

Античні греки слушно вважали, що серед багатозначності слів лише одне, а саме первісне значення є істинним. Дослідження істини, яка у грецькій мові позначена словом "етимон" і було названо етимологією. Якщо переглянути етимологічний словник, виданий у Києві у 80 роках XX ст., то створиться враження, ніби переважна більшість слів української мови запозичена з інших мов.

Причиною такої спотвореної подачі матеріалу була згадана у вступі імперська тенденція трактувати українців як недозріле, неповноцінне відгалудження російської нації, що не має ні своїх культурних традицій, ні вартого згадки минулого, ні власного словникового запасу, ні навіть достойної назви для своєї землі.

Ця брехня викладалась так гучно і впевнено, що чимало навіть непересічних людей повірили у її істинність. Виступаючи в Києві, американський президент Буш, між іншим, висловився приблизно так: "...ви назвали свою країну Вкраїною, Кордоном...". Якби не такою навальною і приголомшливою була пропаганда російських істориків, хіба могла б людина рангу Буша, людина здатна мислити, припустити, що існує у світі народ, який міг би назвати свою країну Околицею, Кордоном?.. Отже, почнемо свої етимологічні екскурси в українську мову й ментальність саме з найдорожчого для нашого народу слова, слова Україна.

Поширене, але поверхове пояснення цього слова зводиться до того, ніби слово Україна означає - "земля, що лежить скраю". Такої думки дотримуються, зокрема, російські історики, які переконують себе й усіх, ніби наші землі є окраїною Росії, звідки й назва. Однак слово "Україна" набагато старше від самої Росії. Коли це слово вже писалося у давніх документах як назва нашої держави, то ще не існувало не тільки Росії, але й бодай маленького Московського князівства, а майбутня столиця Росії - Москва була пограничною заставою київських князів на околиці України.

Канадський професор Орест Субтельний, автор англомовної історії України, розуміє безглуздість претензії російських істориків, однак підхоплює їх тлумачення терміну, твердячи, що Україна це таки "земля скраю", але вже не Росії, а Європи. Пан Субтельний, однак не може пояснити чому Україна, на якій міститься географічний центр Європи, а не, скажімо, Шотландія, є "землею скраю". Він не може також вказати, яка конкретна європейська держава (згадаймо, що Росії тоді ще не було) могла надати нашій землі назву Окраїна? Такої держави тоді просто не існувало. Не могли ж сусідні невеликі князівства чи королівства молдаван, валахів, чехів, угрів, литовців або поляків назвати своєю окраїною могутню Київську імперію, що простяглась від Чорного моря до Балтійського і від Карпат до Кавказу...

Те, що назва наших земель не має нічого спільного з поняттям околиці-периферії, цілком очевидно. Тому деякі дослідники намагаються довести, що серед давніх арійців існував загадковий народ укрів, який нібито й заснував свою державу Україну. Кілька років автор витратив на пошук згадок про цих укрів у міфології, історичних документах, мовознавстві, але безуспішно... Довелось визнати, що історія укрів реально існує лише в гіпотезах їхніх прихильників. До того ж муляли запитання: "в який спосіб від назви "укра" утворилась не "Укрія", а "Україна""? Ні, не фантомні укри дали нам цю назву!

Але хтось її дав...

Так от, назву Україна дали нашій землі наші наші предки, нашою мовою... Природно, що не в розумінні окраїни... Цього слова та ще з таким значенням тоді не існувало. Воно уведено до української мови у XX столітті для її зближення з російською. Але в ті часи широко вживалось слово, яке живе й досі, це дієслово "украяти" ("вкраяти"). Слово означало "виділити", "відірвати", "відокремити". І досі в українській мові існує вираз "вкраяти хліба" (тобто виділити, відокремити частину хліба). І досі існують слова "кравець", "краяти" сукню, "викроїти" годинку тощо... Але зовсім не в розумінні околиці, а в значенні виділення, відокремлення. Так само, як хліб, матерію або час, можна "украяти" землю.

Так само, як вкраяний хліб зветься окрайкою, украяна (тобто відокремлена від решти, виділена з-поміж інших) земля, буде зватись Україною (Вкраїною). Ми й сьогодні вживаємо слово "країна", утворене від слова краяти, як загальну назву виокремлених з загалу земель. За своєю рідною землею зберігся термін - Україна (Вкраїна), з пізнішим переносом наголосу на "ї" - Україна. Однак у Шевченка часто зустрічаємо й первісний варіант наголосу: "Я так її люблю, мою Україну убогу...".

Отже назва нашої землі, нашої держави і нашої тисячолітньої традиції -

"Україна" - означає буквально -
"земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти",
КОРОТШЕ - "наша власна земля".

Термін "Україна" дуже давній, ймовірно, давніший, ніж термін "Русь", хоча в офіційному київському літописі його вперше згадано лише у XII ст. Причиною замовчування є те, що літописець був на княжій службі, а князі з певних причин популяризували термін Русь. Колись П.Куліш писав: "по-��исьменськи Мала Росія, а по народному Україна". У словарі української мови Бориса Грінченка наведено таку цитату з давньої історії України: "Настав інший порядок на Вкраїні, як почали князьки-русь її оберігати, з неї собі данину брати і своєю, руською землею її називати". Реставруючи світогляд наших далеких предків маємо припустити, що в давнину слово Україна найімовірніше несло в собі таки зміст: "земля, виділена нам Богом..."

Література:
Вечірній Київ, 1996. - 304с. Сторінки 64-67

Нові дані до біографії Івана Сірка

                                              

Іван Сірко 

Навряд чи можна знайти постать в історії України другої половини XVII ст. більш контроверсійну і неоднозначну, ніж Іван Сірко. Саме до цієї особи в українській історіографії немов “липли ярлики”: “головний фокус свого часу” [1], “Дикий Сірко” [2], “Сірко, з його політичною безпринциповістю, нахилом до демагогії і навіть браком якоїсь логіки в поступуванні” [3], “національний герой” [4]. На нашу думку, жодна з цих дефініцій не може характеризувати людину прикордоння, козацького ватажка XVII ст. Насамперед, це була людина своєї доби, з характерними для того часу поглядами та переконаннями. Що говорити, коли І.Сірко любив повторювати – “Нужда закон міняє” [5]. Причина несталої поведінки приховується не лише в українському “розтятому світі” XVII ст., але і, здається, в дещо інакшій площині. Великий простір для колонізації (так звані “дикі поля”), надзвичайна мобільність населення за середньовіччя та у ранньомодерний час, сусіди-кочовики сприяли витворенню в українському середовищі своєрідного типу поведінки людини прикордоння. З одного боку, прикордонні козацькі вольності були основним пріоритетом політичної культури такого типу людей. З іншого, за умов калейдоско¬пічної зміни монархів, протекторів, побратимів, місць проживання та перебування, цей елемент не мав жодної програми збереження цих прав та вольностей, діяв швидше емоційно, ніж зважено.

Наявність демократично-еґалітарних традицій, індивідуальної сім’ї, певної промислової ініціативи в умовах прикордоння дещо ідеалізуються істориками. Таке прикордоння здатне було на соціальний вибух Хмельниччини, і аж ніяк не на тривалу боротьбу, згуртованість планів та інтересів еліти. Додамо, що величезні, малозалюднені і майже не контрольовані державними бюрократичними установами умови життя на “диких полях”, що служили надійним притулком пасіонарних мешканців прикордоння, за браком джерел, не достатньо вивчені істориками. Важко дослідити і біографії діячів прикордоння, що виринали то в одному, то в іншому місці на просторі від Дністра до Дону. До таких діячів і належить Іван Сірко, чия біографія насичена силою “білих плям” та суперечностей. Узяти хоча б нез’ясовані питання місця народження І.Сірка, його ставлення до родини, стосунків “славного кошового” з татарами. ”Знавець вод і рік, і урочиськ Піль Диких”, за виразом сучасника-поета [6], Іван Сірко з’являється на історичній арені 1653 р.[7], до цієї дати його біографія залишається майже не відомою. Виявлені на початку XX ст. В.Данилевичем та іншими істориками документи дозволяють реконструювати частину біографії І.Сірка 1644-1647 рр.

Перший пропонований документ – чолобитна українських мешканців міста Усерда, російської фортеці на Бєлгородській лінії на чолі з Іваном “Сериком”. Чи слід довіряти копії Данилевича? Цілком, на нашу думку, бо В.Данилевич – досить ретельний копіїст-археограф [8]. Крім того, подальші свідчення про цю особу як Івана Дмитрієва підтверджують, що мова йде саме про Івана Дмитровича Сірка.

Місто Усерд збудоване російськими служилими 1637 р. в гирлі р.Усерду. Фортеця мала важливе стратегічне значення, бо перекривала Кальміуську сакму [9]. 1638 р. до Усерда прибули українські переселенці з Запоріжжя на чолі з В.Іваникієвим. Усердська українська громада відома своїми демократичними звичаями, бо вже 1638 р. козаки переобрали собі керівника [10].

З 1644 р. в Усерді отаманує Іван Сірко. Крім поданої тут чолобитної, існує ще кілька документів про діяльність цього усердського отамана. Зокрема, І.Дмитрієв, як зветься І.Сірко в московських документах, очолював побудову Ольшанського острогу (м. Ольшанська), постійно відбиваючи татарські напади [11]. В 1645 р. усердським козакам на чолі з І.Дмитрієвим видали царське жалування. Цікава характеристика окремих усердських переселенців: “земли не пашут и хлеба не сеют, или которые бражничают и наше царское жалованье пропивают и зернью проигрывают” [12].

Наступний виявлений документ – неопублікований свого часу матеріал для збірника“Воссоеденение Украины с Россией”, що зберігається в Науковому архіві Інституту історії Національної Академії наук України. Документ підготовлений до друку, копія звірена з ориґіналом. Це джерело дозволяє пролити світло на факти біографії І.Сірка 1646-1647 рр. Ці дані дозволяють черговий раз спростувати твердження про участь І.Сірка в облозі Дюнкерка 1646 р. та про його французьку службу [13]. В 1646 р. московський уряд організовував великий похід з Дону на улуси ногайських татар. З цією метою до Воронежа було послано московського дворянина Ждана Кондирєва з великою грошовою сумою. До загону Ж.Кондирєва, крім донських козаків та служилих із московських прикордонних міст, зійшлося чимало українських козаків [14]. У січні 1647 р. серед людей, що отримували царське жалування на Дону, згадується “Ивашко Сериков” [15]. У цьому ж місяці в Москві подано чолобитну від усердських “черкас”, що ходили із Ж.Кондирєвим під Азов, на чолі з Іваном Дмитрієвим. Цю чолобитну і наводимо тут. Подальша доля І.Сірка пов’язана з іншою частиною України і з подіями Визвольної війни [16].

Додатки

№ 1

1644 р. – Чолобитна усердських українців про надання пільг

Царю … Михаилу Федоровичу… бьют челом… усердские черкасы, челобитчик Ивашка Серик с товарищи. По твоему Государеву указы устроены мы на Усерде и служим твои службы безпристанные… И которые …наша братя, продает хлеба на торгу или лошад или корову или ину скотину или хто в степи зверишка убет лисицу или куническу и с нас…со всево тово емлют…воеводы пошлины в твою …казну. Да и нам же …на Усерде и с украинных городов* с Белгорода и с Яблонова и с Корочи…воеводы ни с каким товаром торговых людей не пропускают…Пожалуй нас…для нашей бедности и татарсково разореня, невели на нас своим… воеводам с продажново хлеба и з зверя и с лошадей и со всякой животины своих…пошлин имат. И вели…и нам из своих… украиных городов торговых людей на Усерд со всякими товары пропускать чтоб нам дешевле искупит.

№ 2

1647 р. , січень. – Справа про видачу грошового жалування усердським українцям

Царю, государю и великому князю Олексею Михайловичу всеа Руссии бьют челом государь холопы твои бедные и безпомошные усердьские черкасы Ивашка Дмитриев с товарищи восмь человек.

В прошлом государь во 154-м году по твоему государеву указу как прибирали на Воронежи на Дон вольные козаки и мы холопы твои с Усерда ходили на твою государеву службу на Дон и будучи на Дону мы государь всякую службу служили на моря и под Озов и в степь для поиску крымских и ногайских людей многожды ходили и на многих боях были и с крымскими и ногайскими людьми билися не щадя головы своей и языков побрали и многих татар побили и переранили и всякую нужю и голод терпели и та государь наша службишка ведома Ждану Васильевичу Кондыреву, а служили мы холопы твои тебе государю покаместа у нас был запас, а как у нас запас не стала и по твоему государевому указу поехал з Дону к тебе государю Ждан Васильевич и мы холопы твои после Ждана Васильевича з бедности и з голоду неделю спустя после Покрова пошли с Дону и пришли на Усерд, а твоего государева денежнова жалованья нам холопем твоим за донскую службу на Воронежи и на Дону не дано ничево, а которые государь, наша братья были в донских козаках и тем давано по пяти рублев с полтиною человеку. Да после нас холопей твоих как мы были на твоей государевой службе на Дону давана нашей братьи усердьским черкасом годового денежного жалованья по пяти рублев человеку, а нам холопем твоим на Дону и на Усерде годового денежнова жалованья недано ничево и теперя государь мы будучи на Усерде вконец погибли и з женишками и з детишками помираем голодною смертью.

Милосердный, государь, царь и великий князь Олексей Михайлович всеа Русии пожалуй нас холопей своих бедных и безпомощных для нашей бедности и за нашу службишку вели государь нас пожаловать своим царьским денежным жалованьем за донскую службу против нашей братии вольных казаков, чтоб нам холопем твоим вконец не погибнуть и твоей царьской службы впредь не отбыть.

Царь, государь смилуйся, пожалуй…

От царя и великаго князя Алексея Михайловича всеа Русии на Усерд стольнику нашему и воеводе князю Федору Никитичю Борятинскому по нашему указу велено усердским черкасом на нынешней на 155 й год дати наше денежное жалованье по окладом их сполна и наш указ о том на Усерд к Ивану Чемоданову послан и ныне били нам челом усердские черкасы Ивашко Дмитриев с товарищи осмнадцать человек, а сказали – в прошлом де во 154 м году были они на нашей службе на Дону з Жданом Кондыревым и на Дону нам служили с крымскими и с ногайскими людьми бились, а з Дону пришли на Усерд, а нашего де жалованья на Дону у Ждана Кондырева они не имали и на нынешней на 155 й год против их братьи не дано и нам бы их пожаловати для их службы велети им дать наше денежное жалованье на нынешний на 155 й год и как к тебе ся наша грамота придет, а будет усердским черкасом Ивашке Дмитриеву, Сеньке Павлову с товарыщи осминадцати человеком, которые были на Дону нашего денежново жалованья на нынешней на 155 й год дал по нашему указу против их братьи усердских же черкас.

Писан на Москве лета 7155-го генваря в 29 день.

Которые усердские черкасы из нашей службы в 154 м году с Усерда сходили на Дон и на Дону побиты и померли после их на Усерде остались жены и дети сыновья и ты б тех черкас женам дал нашего жалованья по два рубли и ту дачу велел написать в расходные книги. Да о том к нам отписал и расходные книги прислал за своей рукою.

Список використаних джерел:

1. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. – К.,1990. – Т.2. – С.232; Яворницький Д.І. Іван Дмитрович Сірко, славний кошовий отаман війська запорозьких низових козаків// Іван Сірко. – К., 1992. – С.14.

2. Борщак І., Мартель Р. Іван Мазепа – К.,1991 – С.13.

3. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк, 1985 – С.401.

4. Мицик Ю. Іван Сірко – національний герой українського народу//500-річчя Запорозької Січі: Історія запорізького козацтва: сучасний стан та проблеми дослідження. – Дніпропетровськ, 1990. – С.17 – 29.

5. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків – Т.2. – С.231; Яворницький Д.І. Іван Дмитрович Сірко… – С.14.

6. Анонім. Короткий опис Сіркових діянь// Іван Сірко. – К., 1992. – C.134.

7. Мицик Ю. Отаман Іван Сірко – Запоріжжя, 2000. – С.12.

8. Дивись його історико-археографічні публікації: Данилевич В. Из истории управления Слободской Украины в XVII ст. (К биографии Острогожского черкаского полковника И.С. Саса). – Б.м., б.г. – 10 с.; Данилевич В. Нові дані для біографії І. Сірка // Записки УНТ. – К., 1908. – Кн.3. – С.140–148.; Данилевич В. Роспись борошню детей И.Н. Дзинковского. – Б.м., б.г. – 10 с.

9. Загоровский В.П. Белгородская черта – Воронеж, 1969. – С.101 – 103.

10. Воссоеденение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953. – Т.1: 1620 – 1647. Украина накануне освободительной войны. – С.280.

11. Воссоеденение Украины с Россией. … – Т.1. – С.381 – 382.

12. Там само. – С.410 – 411.

13. Голобуцький В. Запорозьке козацтво – К.,1994. – С.300 – 316.

14. Детальныше див.: Новосельский А.А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века – М.-Л., – С.373 – 386.

15. Донские дела // РИБ. – СПб., 1909. – Т.26. –Кн.3. –С.630.

16. Мицик Ю. Отаман Іван Сірко – С.12, 13; Historia panowania Jana Kazimierza pzez nieznajomego autora wydana z rekopismu pzez E. Raczynskiego – Poznan, 1840. – T1. – S.182.